Старий
Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому
оселяться люди", — думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався
Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на
цементі, який ще не затвердів.
—
Для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором Майстер.
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
Минуло
багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він
часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не
прихилявся — ні руками, ні душею.
Прийшла
старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось
йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє
прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.
—
Що ж ти залишив після себе? — питає у старого Чоловіка один дід, — Є в тебе син
чи дочка?
—
Немає у мене ні сина, ні дочки.
—
Може, ти дуба посадив?
—
Ні, не посадив я дуба...
—
Може, ти поле випестував?
—
Ні, не випестував я поля...
—
Так, мабуть, ти пісню склав?
—
Ні, й пісні я не склав.
—
Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід.
Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась
йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той
наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам'янілий відбиток
Хлопчикової ніжки.
Немає коментарів:
Дописати коментар