КІНЬ УТІК…

Це було в четвертому класі. Всі схилились над зо­шитами. Учитель дав задачі для самостійного розв'я­зування, і діти уважно працювали.

Віталик сидів на останній парті. Він уже закінчував розв'язувати задачу, як раптом на парту впала записка.

«Це знову, мабуть, від Петрика,— подумав Віта­лик. — Знову просить ковзани. Що ж я йому весь час даватиму свої ковзани?»

—           Іване Петровичу,— сказав Віталик,— мені хтось записку кинув... Хіба ж можна на уроці записки писати?

Записки на уроці писати не можна,— сказав Іван Петрович. — Але якщо вже тобі хтось написав, то роз­повідати про неї вчителеві — недобре, Віталику. Запи­ска — це ж таємниця, яка мусить бути відома тільки тобі і твоєму товаришеві. А ти розголошуєш цю таємницю. Візьми записку, заховай, на перерві прочи­таєш...

Віталик почервонів. Тепер він зрозумів, що вчиняли негарно.

У класі запанувала тиша. Дехто з хлопців час від часу підводив голову, дивився на Віталика, і в тих поглядах хлопчик бачив подив і обурення.

Віталик розгорнув записку і прочитав: «Віталику,— писав Петрик,— я намалював вогнегривого коня. Якщо хочеш, дам тобі».

На перерві Віталик підійшов до Петрика.

—           Давай коня, — сказав Віталик.

—           Утік кінь...— тихо відповів Петрик.